Коли до губ твоїх лишається пів кроку

коли до губ твоїх лишається пів подиху

зіниці твої виткані із подиву

в очах у тебе синьо і широко...

щось шепчеш зачаровано і тихо ти

той шепіт мою тишу синьо крає

і забуваю я,  що вмію дихати і, що ходити вмію забуваю.....

 Контейнер спогадів....кнопка Delete зіпсувалась.....

Вакуум. Сіра кімната. Скляні двері. За ними силуети людей. Вони в білих халатах вдають лікарів. Ні, я не впускаю їх в свою кімнату, де на стінах метелики, а на стелі рожеве небо де літають казкові дракони. Мій маленький світ…..Чотири стіни, на підлозі паперові старі коробки, там я бережно склала випрані й випрасувані спогади, загорнула їх  в газету, щоб не розбились, поклала в чотирикутні споруди і заклеївши прозорим скотчем,  остерігаюсь мов чогось дуже страшного й болючого. Є теж в моїй кімнаті декілька коробок яскраво голубого кольору в зелений горошок, На одних написано безглуздя а на інших ілюзія – це мої старанно виплекані, вирощені  в теплі й любові рослини звуть їх мрія й віра. А кутку лежить чорний пакет. Він дуже маленький, порваний десь пропалений, з відірваними ручками. На ньому табличка….що там написано?....

Ще в мене є маленька таємниця, це крихітна пластикова сіра коробочка, в ній горить свічка, срібна свічка формою мов зірка…..Все ще горить…..але я її не витягую…я її заховала під подушку і просто намагаюсь переконувати себе що вона не згасне…так все дуже просто -  коли вона згасне то можна піти в магазин  й купити сірники, або іншу свічку…в чому ж проблема?....а проблема в тому що в цьому світі не існує сірників….

Вікна в моєму помешканні забиті дошками від яких разюче пахне гнилим деревом. Крізь щілини чути гамір – це маскарад. Люди в різних кумедних кольорових масках з великим яскравим пір’ям танцюють мов блазні, і регочуть фальшивим сміхом, а коли говорять то з рота ллється бруд, які вони за всяку ціну хочуть приховати. Вулиця теж вся кольорова, яскрава, прекрасна, прикрашена кольоровими стрічками, бантиками, надувними кульками…земля вкрита квітами…мертвими квітами, які скоро втратять свою красу. Це все не справжнє, це все брехня, обман…..фальш, не вірю…

Насправді вулиця чорно-біла мов старе добре кіно з Чарлі Чапліном….Над нею нависли темні важкі хмари, які скоро вибухнуть сильним темно фіолетовим дощем. Старі могутні дерева  ледве витримують тугу яка повисла на голих колючих гілках. Дерева старанно стискають в обіймах вулицю. Тут вічний дощ, і після нього не буде звичної веселки, і він не сприяє розквіту природи, а навпаки ще більше її гнітить….Але ці танцюючі створіння намагаються це все приховати….вони ховають свої обличчя, за якими криється лице з щоками обпеченими солоністю.

Ні, банальність….. не хочу чути це….Закриваю вуха і продовжую малювати  квіти на стінах, бурмочучи під ніс якусь стареньку всіма забуту пісеньку…Двері старанно заперті, а ключ я викинула в океан…..де його охороняють рожеві акули і водорості з велетенськими пащеками які наповнені жахливими гострими зубами….